П`ятниця, 29.03.2024, 18:13
| RSS

Колочава

Відкрий для себе КОЛОЧАВУ

 

nullКолочава (угор. Alsókalocsa) — найбільше село у Міжгірському районі Закарпатської області. Розташоване в гірській долині між полонинами Стримбою, Дарвайкою, Барвінком, Красною і Ружею, за 26 км від районного центру. Через село протікає річка Колочавка – притока Тереблі. До села входять і колишні присілки: Брадолець, Гирсовець, Заверх, Затінь, Імшадь, Кальновець і Сухар.

Ймовірно, перші люди на просторах Колочави з'явилися ще до нашої ери, про що свідчить колочавський нуклеус. Інший археологічний артефакт із Колочави — кам'яне лощило, доказ активного життя дакійських поселень римського періоду на території села.

Назва села походить від річки Колочавки. Його заснували у першій половині XV століття втікачі від кріпацького гніту.

Хоча й зараз під ногами чавкає болотистий грунт - кажуть, саме через цей звук під постолами мандрівників, що забралися в гори 700 років тому подалі від загарбників, і виникла назва "Колочава".

Зі ще одним переказом пов’язують тут і назву річки Тереблі: річка потеребила колись під час повені на своєму шляху геть усе.

За іншою легендою, в ті часи, коли на місці села шумів ліс, в Усть-Чорній жив бідняк Чавка, якого сільська громада відправила у військо. Чавка зі служби втік та оселився у лісі, навіть одружився з коханою. Коли її матір запитували, куди з села поділася донька, та відповідала: «Коло Чавки». Так і з’явилося село Колочава. Схильність до життя у лісі, здається, передалася потім і іншим мешканцям поселення.

Цей край, подібно до подільських Окопів, був кордоном у квадраті: люди казали, що їх вівці паслися в Польщі, хата була в Румунії, а прати ходили в Чехословаччину.

Зимовий відпочинок для білоцерківчан на Закарпатті. Міжгірський район.Про мешканців Колочави чеський письменник Іван Ольбрахт писав у романі «Микола Шугай — розбійник»: «Це правнуки бунтівних невільників, які втекли від канчука і шибениць, підстаростів і отаманів пана Йосифа Потоцького, правнуки повстанців проти здирства румунських бояр, турецьких панів і мадярських магнатів».

У глибоких улоговинах між горами втікачі на деякий час знаходили притулок і звільнення від кріпацького ярма. Кожен поселенець будував собі хатину з маленькими вікнами, глиняною долівкою, солом'яною або дерев'яною покрівлею, без комина, із вогнищем посередині. Навколо неї пізніше будували помешкання сини й родичі; хутори розросталися й перетворювалися на присілки. При цьому вони зберігали свої історично виниклі назви (від річки, від прізвища першого поселенця тощо). Центром Колочави став хутір Лаз.

Територія уздовж Тереблі в епоху середньовіччя часто переходила від одного феодала до іншого. Вже з 1365 року в долині Тереблі 6 садиб належали феодалам румунського походження Балку і Драгу та нащадкам останнього Драгфійовцям. У першій половині XV століття ці землі дісталися феодалам Білкеям, які в 1463 році передали їх своїм родичам - Урмезеям. Це і є перша письмова згадка про Колочаву.

Після 1526 року долина Тереблі потрапила до складу Семиградського князівства. Всі ліси стають власністю ерара і включаються до складу Хустської домінії, а населення підпорядковується Хустському замку...

nullФеодали не мирилися з тим, що на їх землях і в лісах проживають незалежні поселенці. Панські гайдуки знаходили біженців і примушували відпрацьовувати панщину — три дні на тиждень, а також платити натуральні і грошові побори. Для збору дані посилалися спеціальні загони — «бандерії».

У записі, зробленому в Нижньому Синєвирі, говориться про те, що бандури (учасники бандерії) збирали дань: за землю — десяту частину врожаю, за вола — сорокову, за коня — дві сорокові; за членів сім’ї кожен одружений чоловік платив поголовщину. Але цим повинності селян не обмежувалися. Грабувала колочавців і церква. У тому ж записі сказано, що піп брав віз сіна, баддю кукурудзи, або дві — вівса, сани дрів, а пан був дуже злий, знущався з людей і накладав на них багато податей. Населення Колочави страждало не лише від феодальної експлуатації, але і від стихійних лих. У 1530 р. на Мараморощині зафіксований «мор». У 1555, 1600, 1648, 1698-1701 та інші роки в цьому районі були епідемії. У 1541-1544, 1696 і подальші роки налітала сарана. Голод постійно впродовж століть супроводжував бідне населення.

Розоряли селян і феодальні війни. У 1657 р. князь Дьєрдь II Ракоци відправився з села Вишково долиною Тереблі до Польщі воювати за королівський трон. По дорозі він забрав у військо велику кількість селян.

nullУ відповідь на цей похід до Закарпаття вторглася польська армія, яка спалила і зруйнувала багато населених пунктів. Повертаючись до Польщі з награбованим добром уздовж Тереблі, шляхтичі на своїй дорозі спустошили і Колочаву. Напади польських панів здійснювалися і пізніше.

Потерпало село і від австрійських військ після захоплення Закарпаття Габсбургами. Соціальний гніт, що все посилювався, призводив до загострення антифеодальної боротьби. Селяни втікали у глухі гірські і лісові місця, вступали в загони народних месників, які впродовж XVI-XIX ст. діяли в Карпатах. У 1703-1711 рр. вони брали участь у визвольній війні угорського народу проти Габсбургів. Після поразки у війні багато хто з її учасників, рятуючись від страти, ховався на Мараморощині, особливо в її північно-східній лісистій місцевості.

Сюди ж прямували втікачі з Галичини та інших областей, спокушаючись обіцянкою пільг — звільнення від феодальних повинностей на 10-12 років. Внаслідок цього і у зв'язку з початком широких лісорозробок населення Колочави швидко зростало. Якщо в 1720 р. тут налічувалося 51 двір і 200-250 мешканців, то в 1838 р. у селі, включаючи присілки, проживало 2340 осіб. У 1784 р. імператор Іосиф II видав розпорядження про перепис селян, які проживали біля кордону, про обмір земельних володінь і об'єднання розкиданих одиночних селищ Верховини, хуторів, «куточків» і присілків. Почата справа не була доведена до кінця. Жодних даних про кількість дворів і населення Колочави у другій половині XVIII ст. не збереглося.

І в XIX ст. колочавці продовжували страждати від феодальних повинностей і малоземелля. Кількість мешканців зростала, а орної землі було мало — всього 530 хольдів на 1000 чоловік дорослого населення. Це змушувало селян найматися рубати ліс, пасти худобу і на інші роботи. Часто траплялися неврожаї, стихійні лиха, лютував голод. Над дверима сільської церкви зберігся напис, де згадується про 1789 рік: «Тоді був великий голод». У селі не було ні лікаря, ні фельдшера. Люди займалися самолікуванням. Влада не спромоглася відкрити тут навіть початкову школу.

Звільнення від кріпацтва під час буржуазної революції 1848-1849 рр. було, фактично, і звільненням великої частини селян від землі на користь поміщиків і держави. Сума викупу встановлювалася у розмірі 20-кратного річного доходу поміщика від скасованих повинностей. Важливе значення в селянському господарстві Колочави мали ділянки землі, очищені від пнів і чагарників і перетворені на ріллю і луги наполегливою, важкою працею багатьох поколінь кріпаків. Після реформи на ці землі пред'явили свої права поміщики. Майнова нерівність ще більше посилилася. Поступово всі кращі землі, ліси і полонини захопили кулаки і церква уніату.

За переписом 1900 р. у Колочаві і присілках проживало 2724 людини, в т.ч. українців — 2438, німців — 252, угорців — 33, словаків — 1. Дорослого населення було 1094 людини, з них у сільському господарстві працювало 845. Селу належало 22 397 кадастральних хольдів земельних угідь, у т.ч. орних — 530, пасовищ — 7071, лісів і чагарників — понад 13 000 хольдів. Три великі землевласники мали кожен більше ніж 100 хольдів землі, 191 господарство відносилося до середняцьких, 192 господарства — до бідняцьких. Бідняки існували за рахунок роботи у наймах.

nullВелика частина селян жила в жахливій убогості. Кам'янистий грунт їх наділів не піддавався обробці сапою. Бідняцькі сім'ї лише у святкові дні бачили хліб, та й то вівсяний. Не краще було і тим, хто працював на лісорозробках і лісосплаві, за нікчемну плату вони рубали ліс і підвозили його до річки для сплаву.

Матеріальні лиха і безробіття гнали багатьох мешканців Колочави до Угорщини, Чехії, Бельгії, Франції, Німеччини, Америки. Але і там їх чекала важка доля.

Статистика не згадує про наявність у селі в той період лікарні і бібліотеки. Зате були чотири шинки і дві церкви. Лише 224 мешканці вміли читати і писати, останні, тобто 92% населення, грамоти не знали. У 1899 р. тут була заснована початкова школа. У 1908-1909 рр. у ній один учитель навчав 38 дітей у віці від 6 до 11 років.

У XIX ст. Колочава була важливим осередком єврейського життя на Верховині. Близько 13% місцевого населення складали іудеї. Деякі з них тримали корчми (в Колочаві на початку ХХ ст. їх нараховувалось вісім).

Місцеві мешканці здавна заробляли, рубаючи ліс у сусідній Галичині, сплавляючи до Тиси деревину чи працюючи сінокосами. Першу світову тут сприйняли вороже: місцеві ворожки збирали по селу портрети цісаря Франца-Йосифа і протикали їх шпильками.

Перша світова війна принесла трудящим військові реквізиції, мобілізацію в армію. Нові нещастя додатковим тягарем лягли на плечі селян. Австрійськими військами була зруйнована шосейна дорога Буштина — Синєвир, і Колочава виявилася відрізаною від зовнішнього світу.

Після війни село опинилося у прикордонній зоні.

Та все ж сюди дійшов відгомін Великого Жовтня. Перемога соціалістичної революції в Росії в 1917 р. розбудила у колочавців революційні настрої. Восени 1918 р. у село повернулися військовополонені, учасники революційних боїв у Росії С. Лугош, Т. Булік, Д. Малета, Г. Ковач та інші. Вони розповідали про побачене і пережите, піднімали бідних селян на боротьбу проти експлуататорів.

У вересні — жовтні 1918 р. у селі відбулися збори, демонстрації, а 7 листопада, в першу річницю Великої жовтневої соціалістичної революції, селяни взяли владу в свої руки, розгромивши жандармерію і нотарське управління. Нотар втік у Волове, а жандарми разом із їх начальником — у Синєвир.

Трудящі організували революційну Раду, включивши до її складу односельців — очевидців революційних подій у Росії. Керівником Ради вибрали С. Лугоша, старостою села — Ст. Дербака. Революційна влада здійснювала конфіскацію майна багачів і розділ його між біднотою. Проте через декілька днів із каральним загоном повернувся в село нотар, і почалася розправа з повсталими. Декілька чоловік було вбито, а Степан Лугош та інші арештовані і відправлені до Мараморош-Сигетської в'язниці. Багато колочавців катували на місці, частині з них вдалося втекти з села. Місцева влада добивалася, аби «на користь громадського порядку» Мараморош-Сигетський трибунал або Воловський окружний суд негайно провів слідство у справі селян, заарештованих «за участь у бунті в Колочаві».

nullУ березні — квітні 1919 р., коли в Угорщині перемогла Радянська влада, в Колочаві була вибрана Рада робітників, селян і солдатів у складі І. Іваниша, Я. Маркуся та інших, які після окупації села румунськими військами продовжували боротьбу за Радянську владу в Русинській Червоній гвардії.

nullРеволюційні виступи селян Колочави не припинялися протягом всього 1919 р. Румунські окупанти пограбували село на 41,5 тис. крон. Не краще стало і після приходу на зміну румунським чехословацьких окупантів на вересні 1919 р. 6 березня 1920 р. начальник Воловського окружного управління доносив Мукачівському жупанскому управлінню: «Сьогодні з'явилася до мене депутація з Колочави і просила видати паспорти собі і своїм сім'ям — 18 сімей із 77 членами, — аби поїхати на сезонні роботи до Банат. Свою заяву мотивують тим, що не мають можливості прогодуватися». Далі в донесенні говориться про незадовільне забезпечення округу, проте, «якби і було досить продуктів, бідне населення не має грошей, аби купити найнеобхідніше. Воно продало все, що мало, останню худобу, і проїло. А тепер стоїть перед невблаганним голодом». Чеський письменник комуніст Іван Ольбрахт тривалий час жив у Колочаві та її околицях, збираючи народні оповіді та документальні матеріали. Ряд його нарисів про важку долю колочавців опублікований на сторінках комуністичного і прогресивного друку. В одному з них він писав: «У вузьких лощинах, на схилах, де ліси залишили невеликі місця для лугів, і вгорі на полонинах живуть люди. Мешкають вони в хатинах, подібних до хатинок на курячих ніжках або, якщо вони одна біля іншої — схожі на грибів-козарів під березами. Чоловіки пахнуть вітром, а жінки — домашнім димом. Вони — пастухи і лісоруби, тому що ще не досягли стадії землеробства, а плуга в цих краях ще не винайшли... Врожаю з городу ледве вистачало до різдва, тому що мішків із кукурудзою і пшеницею до хатин ніхто не привозив. У дітей пухли животи, а в матерів не було у грудях молока для новонароджених... Був голод, хоч кричи і вмирай».

У кінці 1921 р. у Колочаві оформилася комуністична організація у складі 20 чоловік із Колочави, Синєвира і Волового. Очолював організацію І.А. Ледней, а з 1924 і до 1938 р. — М. І. Беца. Комуністи проводили серед лісорубів і селян масову агітацію, піднімали їх на боротьбу проти соціального і національного пригноблення.

Про авторитет комуністів серед мешканців села говорять результати виборів до парламенту в березні 1924 р. У виборах брали участь 933 виборці Колочави, з них за кандидатів від комуністичної партії було віддано 630 голосів, тобто значна більшість.

У радянські часи в селі спорудили філію авіаційного заводу ім. Антонова.



Погода
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Наше опитування
Звідки ви про нас дізналися?
Всього відповідей: 362
Статистика
счетчик посещений