У пошуках цікавинок в авто-турі по Міжгірському, Воловецькому і Хустському районах Закарпаття

 

Бруньки розпустилися, свята на носі, новини повідомляють про сакура-фест в Ужгороді, погода комфортна, скоро й нарциси розквітнуть — коротше, все кличе в дорогу. Якщо Кам’янець, Хотин і Золоту підкову Львівщини вже об’їжджено, Карпати і печерні міста Криму вже обходжено, варто придивитись до менш відомих пам’яток.

Пам’яток в Україні багато, а хороших доріг — дуже мало. Якщо відразу поставитися до подорожі замками-храмами-палацами батьківщини як до своєрідного сафарі — такого собі castles-trophy — враження від поїздки будуть кращими: і важкі випробовування бездоріжжям пережили, і світогляд розширили, і відпочили.

Весь Карпатський регіон, від Буковини до Львівщини, має чимало дерев’яних храмів — часто, на жаль, в анамнезі. Ревні віруючі, селяни не шкодують на сільські храми грошей — і їхніми добрими намірами вимощений вже десятиполосний автобан у пекло.

Трьохсотлітні церкви обшиваються ондуліном і вагонкою, ґонт на маківках і банях заміняють лискучою синьою або «золотою» бляхою, безцінні барокові іконостаси підсвічують новорічними гірляндами та прикрашають пластиковими квітами диких кольорів.

Особливого поширення ця зараза набула на Івано-Франківщині і Буковині, сильно зачепило й Львівщину. Дикунська мода суне й на Закарпаття, але тут все ще можна відшукати автентику справжнього карпатського храму — дерев’яного!

На відміну від сусідніх Тячівщини чи Берегівщини, у Міжгірському районі немає мовного бар’єру.

98 % місцевого населення — українці. На Хустщині угорськомовного населення чимало, але переважна більшість автохтонів володіє українською.

Із 43 населених пунктів Міжгірського району в 34 є дерев’яні храми — як старі, так і збудовані недавно.

Кількість святинь із дерева тут більша, аніж у Рахівському, Хустському та Тячівському районах, разом узятих.

Подобовець більш відомий як гірсько-лижний курорт. У селі збереглася дерев’яна Миколаївська церква із дзвіницею (кінець XVII ст., 1785) і бароковим дахом. Зараз старовинна церква пріє під бляшаним покриттям.

Неподалік Подобовця шумить водоспад Шипіт. Молодим та не дуже неформалам із України та сусідніх країн Шипіт відомий ще з 1993-го як місце літніх таборів.

До водоспаду можна добиратися й від села Пилипець кам’яною дорогою між гір (6 км).

За Подобовцем ліворуч — Розтока. Тут відновлена Введенська церква з барочним завершенням башти. В інтер’єрах був темперний живопис XVI-XVII ст., але ікони зникли безслідно, коли парафіяни перейшли в нову церкву, а цю залишили пусткою.

Наступне село далі трасою — високогірний Пилипець. Поруч із новою мурованою православною святинею — монументальна дерев’яна церква Різдва Богородиці (1780, перебудова 1841 р.).

У 2007 р. в Пилипці було відкрито Музей дерев’яних церков, заснований Юрієм Бедринцем.

В єдиному виставковому залі можна побачити макети майже 30 храмів і дзвіниць Верховини (Міжгірського та Воловецького районів), Хустщини та Прикарпаття. Більшість «оригіналів» експонованих моделей вже, на жаль, не існує.

З Пилипця — на північ, до сіл Нижній і Верхній Студений.

Нижній Студений (стара назва Студений Потік) може похвалитися дерев’яною Благовіщинською церквою із дзвіницею (1820). Церква під бляхою. У Верхньому Студеному — тризрубна Миколаївська церква із дзвіницею (1804) в бойківському стилі.

Пилипець плавно перетікає в село Ізки (відоме з 1600 року). Оглядаємо дерев’яну Миколаївську церкву (XVII, 1798) з баштою-дзвіницею з ялинових брусів.

Щоб потрапити в Буковець, за Ізками звертаємо праворуч. Тут — дерев’яна Введенська церква із двоярусною дзвіницею (1808).

Повернувшись на трасу та перетнувши міст над Репинкою, в’їжджаємо в село Келечин, батьківщину президента Підкарпатської Руси Августина Волошина. Героя України йому присвоїв іще Леонід Кучма.

Попереду Репинне. В центрі села, ліворуч від траси, стоїть дерев’яна Дмитрівська церква (1780). І знову бляха.

Міжгір’я небагате пам’ятками, проте тут розташовано кілька турбаз, де можна зупинитись.

У Міжгір'я можна заїхати і не з Львівщини (з боку Воловця), а з Івано-Франківщини, через Торунський перевал.

З перевалу відкриваються чудові види Горганського хребта (гори Яйко Ілемське, 1680 м і Молода, 1724 м) та Бескидів (Чорна Ріпа, 1288 м). Перевал названо так за сусіднім селом Торунь, де збереглася дерев’яна Веденська церква із дзвіницею (1809).

Якщо в центрі Торуня повернути на роздоріжжі на північ, потрапимо в село Присліп. Місцева дерев’яна Миколаївська церква трохи старша за торунську — з 1797 р. Обидва храми зводилися тими самими майстрами.

З Міжгір’я також можна вирушити до високогірного озера Синевир — «Морського ока» Карпат, розташованого на висоті 989 м над р. м. Шлях в 32 км до озера від райцентру дуже мальовничий та не надто комфортний.

Дорога йде паралельно річці Тереблі — на ній створено каскад штучних перепадів, там вирощують форель.

Позаду залишається село Синевирська Поляна з дерев'яною Покровською церквою (XVIII ст., відремонтована в 1847 р. майстром І.Мерцелем). Зараз церква «вдягнута» в бляху, яка псує дерево і може призвести до загибелі пам’ятки.

Із Синевирської Поляни уздовж Тереблі можна рушити на південь, униз — до Хусту, дорогою Р-21.

Негровець (колишня назва Верхня Колочава) позичив назву в гори, що піднімається над ним (1707,3 м). Вже на початку села, ліворуч, рветься в небо шпиляста дерев’яна Михайлівська церква із дзвіницею (ХVIII ст.). У 1818 р. церква перенесена на теперішнє місце та перебудована у стилі закарпатської готики.

Відразу за Негровцем починаються хати Колочави — великого села, прославленого романом «Микола Шугай» чеха Івана Ольбрахта.

На підвищенні ліворуч від траси стоїть ошатна Святодухівська церква із дзвіницею (XVII, 1795 р.), збудована майстром Ф. Гекка. Храм виразно контрастує із приземистою новішою церквою неподалік. Останніми роками в Колочаві створений скансен (музей народної архітектури) і відкрито ще декілька унікальних музеїв.

У сусідньому лемківському селі Мерешор можна побачити зразок сучасної церковної дерев’яної архітектури — храм зведено вже в ХХІ ст.

Поблизу с. Вільшани Хустського району та урочища Буяренського відкривається панорама Теребле-Рікського водосховища. Ширина водосховища сягає кілометра — неймовірна цифра для тісних ущелин Закарпаття.

Коли на Тереблі звели в 1957 р. греблю, довелося відселяти звідси два села. Довжина штучно створеної водойми 9 км, середня глибина — 10 м.

Ширина бетонної греблі Теребле-Рікської ГЕС — 110 метрів. Висота — 47м. З них видно лише близько 20, інші — під водою. Підійти ближче не вийде: стороннім вхід заборонений, собачий гавкіт десь знизу підтверджує, що об'єкт охороняється.

При ГЕС діє музей, де через товсте скло можна подивитися, як шаленіють турбіни, що, неначе млини, перемелюють воду на бризки й піну. Швидкість обертання турбін — одна з найвищих у Європі, кажуть,7 тисяч обертів на хвилину. Причина такої швидкості — величезний перепад висот. Бо хоча гребля і розташована на Тереблі, вода проходить трубою крізь гору і спускається в сусідню ріку — Ріку.

Кажуть, всередини греблі прокладена дорога, де можна запросто проїхати на уазику. Створення водосховища допомогло закарпатцям з електрикою, але місцеві бокораші залишилися без роботи: після побудови рукотворного моря сплавляти по Тереблі ліс було вже неможливо.

За Теребле-Рікським водосховищем починається Хустський район Закарпаття.

Дорогою минатимемо велике село Драгово. Начебто, місцевий монастир було засновано в ХІІІ — на початку XIV ст. румунським воєводою Сассом, чи то дідом, чи батьком магістра Драга. Магістр — прямий предок Влада Цепеша. Котрий Дракула, так-так.

За радянських часів майже всі приміщення монастиря були знищені, збереглися лише два корпуси, де працювала фетро-фільцева фабрика і відпочивали в таборі піонери.

У місці, де Ріка вливається в Тису, біля підніжжя конусоподібної гори з руїнами замку (ХІ-XVIII ст.), розкинулося самобутнє місто Хуст. Саме в Хусті в 1939 р. було проголошено Карпатську Україну.

Kрім замку, варто огянути лютеранський пізньоготичний храм св. Єлизавети (вул. Жовтяна, 45, XIV-XV ст.), костел св. Анни (XVIII ст., вул. 24 Жовтня, 40), зведений із каміння зруйнованого замку.

Час на годиннику, встановленому на вежі, відрізнятиметься від того, який показує ваш циферблат: більшість мешканців міста живуть за своїм, «закарпатським» часом. Є ще діюча синагога (ХІХ ст., площа Незалежності, 11) і т. зв. «чеський квартал».

У радянські часи місто славилося капелюхами виробництва місцевої фетрової фабрики, які носили навіть генсеки.

За Хустом дорога біжить на схід у долині між гір.

Видно Гутинський хребет вулканічних Карпат — прикордонні гори. Не встигло закінчитися одне село — а вже починається наступне.

Сокирниця, Крайниково, Данилово, Олександрівка — в кожному поселенні височіє дерев’яний готичний храм.

250 років тому Марамороський комітат (таку назву тоді носила Хустщина) мав 118 дерев’яних храмів. У ХІХ ст. їх кількість зменшилась більш як удвічі — в селах активно зводили муровані святині. Зараз лишилося лише чотири.

Термін «готичні» стосовно них досить умовний, йдеться про закарпатські варіації на тему готики. Такі збудовані з дубових колод храми складаються з вівтарної частини, нави та бабинця, над яким піднімається башта, вкрита гонтом або лемехом.

Високий дах — не стільки примха моди, скільки розумне вирішення проблеми захисту храму від дощів і снігів. Башти завершуються декоративною аркадою з підсябиттям («під-себе-бити», термін, запозичений із фортифікаційного лексикону).

Як правило, башти — лише декоративні дзвіниці, а справжні, із дзвонами, будувалися поруч із церквами. Це атавізм із тих часів, коли дзвіниця використовувалася ще й у якості спостережного пункту. Башти завершуються шпилем із чотирма вежечками-«турничками» на рогах.

Усі церкви-посестри розташувалися поруч, у сусідніх селах. Усі чотири — чудові зразки поєднання традиційної української архітектури з європейським зодчеством.

Була і п’ята церква — у Стеблівці. Наймолодша з усіх, подивитись яку приїздили туристи з усієї Європи — з 1797 року. Згоріла у 1994-му. Начебто блискавка влучила.

За часів, коли Закарпаття входило до складу Чехословаччини, в Чехію було перевезено 5 закарпатських храмів. Зокрема, з хустського села Нижнє Селище до чеського міста Бланска у 1936 році була перевезена одна зі святинь «марамароської готики», де вона і зберігається в ідеальному стані й понині.

Найближче село від Хуста — Сокирниця (5 200 мешканців, 12 км від райцентру). За переказом, в ті часи, коли на місці села був ліс, ховалися в ньому сто опришків, що грабували подорожніх на дорозі з Солотвино в Хуст. Ватажка звали Сокирка.

Якось Сокирка захотів напитися води, під’їхав до власноруч викопаної криниці, а кінь раптом перелякався і скинув вершника у глибокий колодязь. Сокирка втопився.

Зажурені опришки лише й сказали: «Не криницю собі викопав Сокирка, а могилу». Засипали колодязь разом із тілом ватажка, а місце за старою звичкою називали Сокирковою криницею.

У центрі села, поруч із мурованим православним храмом Успіння Богородиці (1993), розрізає шпилем небо Миколаївська церква. Влітку тільки шпиль і видно з дороги. В якості підказки туристам — туристичний коричневий знак, а через дорогу — дерев’яна капличка із розп’яттям (ХІХ ст.).

Варто зробити зупинку, щоб роздивитися і каркасну двоярусну дзвіницю в бойківському стилі (1770), і сам храм, і рештки дерев’яної огрожі з дашком.

На дубовому зрубі храму цифри — 1709 (за іншими даними, 1703). Хоча фахівці стверджують, що це лише дата перевезення храму з села Шашвар на Виноградівщині, де святиню звели за сто років до її мандрівки на Хустщину.

Практика купівлі готових, уже збудованих церков була раніше досить поширеною в Україні.

Отже, нижня частина храму (до першого залому) може невдовзі святкувати 400-річчя. Хоча в Сокирниці церква змінилась: зі скромного критого соломою храму хатнього типу перетворилася на шедевр, який неначе долає силу земного тяжіння.

Китайці кажуть, поріг, через який переступають, не гниє. Споруда мусить жити, інакше неминуче настане руйнація. Храм — єдиний із четвірки марамороських готичних святинь — не діючий. Шкода.

Більшість ікон місцевого іконостасу (1748) щезли в радянські часи. А останній священик храму, Іван Орос, у 1948-1956 рр. відбував ув’язнення у Сибіру.

За 5 км починається сусіднє село — Крайниково (1 500 мешканців). Тут доведеться трохи поблукати в пошуках церкви, що розташована вдалині від траси.

Тридільна Михайлівська церква зведена у 1666-1668 рр. із дубових колод. Вона вужча за інші храми групи, старіша. Саме на неї орієнтувалися майстри з сусідніх сіл, коли зводили нові церкви. Висота храму 25 м, довжинна 14.

Навколо дуби — ровесники святині. До одного з них прикріплено дерев’яний хрест із 1884 р. Затишний ґанок прикрашений різьбленим орнаментом, у центрі символічне зображення сонця.

Остання реставрація церкви була ще в 1971 році. Двері церкви — як вхід до машини часу.

Східну стіну вкривають трохи наївні розписи XVII-XVIII століття. Нечастий випадок: настінне малювання по полотну, наклеєнному на стіни зрубу. Ще можна розгледіти постаті апостолів і Пантократора, а під монохронним зображенням св. Миколи на південній стіні зберігся ктиторський напис із датою: 1771 р.

Церкву віддали греко-католицькій громаді села на початку ХХІ ст. Громада маленька, грошей на відновлення даху не вистачає. Громовідвід благенький. Поруч як застереження — остов пораненого блискавкою дубу. В часи, коли ця частина Закарпаття належала Чехословаччині, церкву хотіли забрати до Праги — і забрали б, якби не війна.

Дерев’яну дзвіницю Михайлівської церкви (1668) перемістили до нового православного храму та вкрили бляхою. Мабуть, щоб не дошкуляв вигляд старого дерева, що аж волає про реставрацію.

За 2 км на північ від Крайниково лежить село Данилово. Криту лемехом вежу найвищої з усіх церков, Миколаївської, видно здаля: 35 метрів! Зводили храм у 1779, коли в більшості сусідніх сіл вже стояли схожі церкви, тож майстрам було, де повчитися гармонійній композиції.

При Миколаївській церкві діє народний музей, заснований кілька років тому місцевою жителькою Павліною Шимон. Греко-католицька громада села отримала цей двозрубний тридільний храм у 2005 р. Перша служба відбулася 3 квітня 2005 р., коли світ прощався з папою римським Іоаном Павлом ІІ.

Трохи нижче головного входу до храму — кам’яний хрест, поставлений у 1914 році на гроші тих мешканців села, які виїхали шукати щастя до Америки.

Ще в 1980-ті роки можна було розгледіти фрески, написані в 1828 р. Йосифом Корнмаєром. Та потоки дощової води через благенький дах не сприяли їх збереженню.

Розписи вицвіли, від барочного вівтаря XVIII ст. лишилися лише фрагменти (9 ікон): приїхали ще в радянські часи якісь люди, назвались реставраторами і... Добре хоч кілька ікон залишилося.

Справжні реставратори були тут ще в 1965 році: замінили дах, а в 1984-му ремонтували кріплення хреста. Риштовань реставратори не використовували, все робили дідівськими методами: почергово витягували на вершечок вежі три драбини.

Навколо храму колись знаходилося сільське кладовище. Позаду церкви — могила отця Євгена Азарія, одного з останніх місцевих парохів. Його, батька семи дітей, катували місцеві «більшовики», які повернулися з революційної Росії зараженими комуністичними ідеями.

Біля храму в Даниловому дорога повертає праворуч, веде повз пагорб із церквою. За 2 км село Олександрівка (колишня назва Шандрова, 2 200 мешканців). Головну окрасу поселення, церкву св. Параскеви (1753) видно здаля: вона стоїть на невисокому пагорбі. Є версії, що нижня частина храму походить із XV ст.

До храму входимо через ганок із різьбленими стовпчиками. В церкві, як і за радянських часів, розміщується сільський музей.

У місцевих дітлахів улюбленими експонатами є не вишиті сорочки, не старі праски, і навіть не унікальні розписи з 1799 року, що вкривають майже кожен сантиметр стін церквиці. Школярів вабить стенд із бонами (грошовими купюрами), які в різні часи ходили в Мараморошу. Тут і австро-угорські, і чеські, і румунські, і радянські гроші.

Розписи виконані «Стефаном маляром Теребельським» на теми Апокаліпсису і першородного гріха. Невисоке приміщення бабинця заповнене фігурами добрих і злих жон із масляними світильниками в руках, войовничих лицарів та чотирьох вершників Апокаліпсису.

Ближче до вівтаря розмістилися святі. Чим ближче до стелі, тим гірше збережені розписи: занадто вогко. Хоча щось розгледіти можна, особливо піднявшись на хори: ось Голгофа, ось монстр із десятком ніг, ось ангел.

Найгірше збереглися розписи стелі. В закристії святі Миколай, Нікіфор та Іоанн Златоуст роздивляються зразки закарпатського ткацтва. З усіх чотирьох церков місцевий чотириярусний іконостас (XVIII ст.) зберігся найкраще.

При поверненні у Хуст можна відвідати ще прикордонне село Велятино, що розкинулося над річечкою Ярок. Велятино знамените не лише легендою про походження місцевих жителів від велетнів, а й чередою буйволів.

Це село — чи не єдине місце в Україні, де утримують цих півтонних чорних тварин, що потрапили в Закарпаття разом із ордою Батия.

У стаді близько 20 буйволиць і один породистий бик. Жирність лікувального молока буйволиць — 4-7%. Цей напій здатний виводити радіонукліди та лікувати виразки. В теплу пору буйволи дуже полюбляють купання в калабані біля прикордонної застави.

Якщо повернути в Сокирниці на трасу А-265, за якихось 12 км можна потрапити в курортну столицю Хустського району — прикордонне село Шаян, що розляглося на відрогах Вігорлат-Гутинського хребта на висоті 210 м над рівнем моря.

Курорт розташувався біля гори Великий Шаян. Неподалік — озера, які називають «Сілаамські купальні». Ці місця часом називають «українською Швейцарією».

Оскільки курортне поселення із трьох боків, крім східного, захищене горами, тут сформувався мікроклімат: майже немає вітрів, а середньорічна температура складає + 8,7°С.

Головне багатство Шаян — мінеральні джерела з вуглекислою мало-мінералізованою кремнистою гідрокарбонатно-натрієвою водою типу «Боржомі» та «Віші-Селестон». Мінералки «Шаянська № 4» та «Шаянська № 242» можна приймати не лише внутрішньо, а й у вигляді ванн.

На зворотньому шляху можна оглянути Вишково — з 1281 р. на горі Вар-Гедь (589 м) на околиці містечка стояв замок, що котролював соляні каравани, які сплавлялися Тисою. У 1300-1350 рр. Вишково навіть було столицею Марамароського комітата. Зараз від фортеці залишилися лише земляні вали. В місті зберігся оборонний готичний костел (1270).

Місцеве населення спеціалізується на виготовленні сувенірів з листя, що вкриває кукурудзяні початки: кошиків, сумочок, іграшок, килимків.

За кілька кілометрів на північ від Хуста лежить село Іза (1380 р.), центр народних промислів. Сюди варто вибратися, якщо хочеться привезти з Закарпаття сувеніри з лози і дерева. Довго шукати їх не доведеться: біля більшості місцевих будинків влаштовані справжні виставки кошиків, меблів, глечиків, іграшок тощо.

Лозу для сувенірів збирають лише протягом кількох осінніх днів, а плетуть свої шедеври протягом зимових місяців.

Назва села походить від імені жінки Хустського воєводи Ізабелли, яка подарувала цю місцевість жителям присілка Городилово, які постраждали через повінь. З часом назва з Ізабеллиного скоротилася до Ізи.

Поблизу Ізи розташована оленяча ферма Михайла Бугаша, де вирощують одночасно понад сто тварин.

Ферма була заснована в 1987 р., коли з Калінінградської області привезли 32 північних плямистих оленя. З рогів (пантів) красенів-тварин ще нещодавно виготовляв цінні ліки, а зараз ферма — швидше туристичний, а не фармацевтичний заклад.

Приблизно в 15 км на північний схід від Ізи — наступне село, Горінчево.

За переказами, колись у місцевих хащах оселилися розбійники та ті, хто тікали від панщини. Щороку високі зарослі палили, та наступної весни вони виростали знову — і їх знову доводилося палити. Тому село, яке виникло на цьому місці, назвали Горінчевом.

Зараз село славиться своїми казкарями, яких тут кілька десятків. Місцеві жителі вже видали сім збірок казок: «Казки одного села», «Казки Верховини», «Дванадцять братів», «Дідо-всевідо» та інші книги.

Коли етнографи експедиції Інституту етнографії АН СРСР збирали в 1946 р. народну творчість, лише з Горінчева вони привезли понад триста казок.

Та найвідомішим місцем Хустщини залишається Долина Нарцисів поблизу села Кіреші (5 км на північ від Хуста).

Щороку в середині травня тут, на висоті близько 200 м над рівнем моря, велике поділене на квадрати поле перетворюється на ароматний білий килим. Саме в цей час сюди поспішають туристи з усієї України та інших країн — тому подбати про готель варто заздалегідь.

У пік цвітіння нарцису вузьколистого (Narcissus angustifolius) на поле приїжджає до тисячі відвідувачів у день.

Вхід на поле платний. Охоронці уважно слідкують, щоб жодна квітка не постраждала: штраф за зірваний нарцис — понад 100 гривень.

Площа унікального ботанічного заповіднику становить 257 га, це найбільший об’єкт такого типу в Європі.

За переказом, мешканці Хуста набивали нарцисами подушки ординців, які захопили замок — видаючи це за знак покори і пошани. Та той, хто засне на нарцисах, більше не прокинеться: ця квітка отруйна.

 

Закарпаттям подорожувала: Ірина ПУСТИННІКОВА

За матеріалами: UA-Reporter.com