Карстові печери Закарпаття

На північ від міста Тячева, в районі злиття двох невеличких гірських річок - Малої та Великої Угольок, розташоване старовинне село Угля. Мала та Велика Угольки беруть свій початок біля підніжжя вершини Менчул. Вони розділені хребтом, який повільно знижується від вершини до села. Вододільний хребет у свою чергу розбитий великою сіткою місцевих вододілів і має ряд яскраво виражені вершини: Угольска Плеша, Перехрестя і Велика Термокса. Справа внизу по течії долину Малої Угольки обмежує вододільний хребет із вершинами Попова гора, Мала Термокса, Лазова Кичера, Вежа. Долину Великої Угольки зліва обмежує лісовий відгор Менчула. По мальовничих берегах Малої та Великої Угольок більше ніж на дванадцять кілометрів розкинулись два присілки.

Тут на території Тячівського мисливсько-заповідного господарства частково проходить Рахово- Перечинська геологічна зона стрімчаків зі скелястими видами вапняків, висота яких достягає до 70 метрів. Це блоки юрського вапняку - клипени. Вони оточені більш молодими породами, які відкладалися у крейдяному періоді і називаються флішами. Рахово-Перечинська зона стрімчаків виразно поділяється на дві вузенькі, яскраво виражені підзони : південну і північну. Північна підзона проходить повз вершини Угольська Плеша і Вежа в напрямку до села Драгова, південна - через вершини Велика Термокса, Попову гору, Чертеж.
На скелястих обривах вапнякових бескидів цих двох підзон і знаходяться входи в карстові нечери Закарпаття. Численні тектонічні тріщини у вапнякових блоках, велика кількість опадів (до 1600 мм. на рік) сприяли розвитку та інтенсивному утворенню печер і підземних ходів. Печери Тячівского району відомі місцевим жителям із давніх часів, але питанню охорони та обстеженню цих унікальних пам'ятників неживої природи не приділялось належної уваги.
У 1959-1960 роках ентузіасти охорони природи - колишній директор Углянської школи А.Ю. Гуцул разом із ужгородськими туристами І.В. Пташніковою та С.С. Балакіним обстежили кілька печер і відкрили дві нові печери. Їм вдалося спуститися у вертикальну карстову шахту «Дружба» на глибину близько сорока метрів. Результати цих обстежень послужили поштовхом для більш детальних спелеологічних обстежень цього карстового району.
У червні 1963 року автором цієї статті разом із доктором біологічних наук М.А. Воїнственським, кандидатом геологічних наук Г.А. Бачинським та краєзнавцем П.П. Совою були обстежені з палеонтологічною метою печери «Чурь», «Гребінь», «Молочний камінь» та шахта «Дружба». В липні цього ж року автором були продовжені спелеологічні обстеження печер при сприянні туристів III республіканського зльоту ДСО «Спартак» і з значною участю С.С.Балакіна та І.В. Пташнікової. Виявлено ряд невідомих раніше печер, є цінні наукові знахідки.

Печера "Молочний камінь"

Що ж являють собою печери Тячівского району?
Входи до цих печер знаходяться досить високо (100 - 300 м над рівнем долини). Вони іноді настільки заросли чагарником, що знайти їх важко. Більшість печер сильно змиті і до кінця непрохідні. Цілком імовірно, що вони являють собою залишки стародавніх шляхів стікання підземних вод, які залишились після утворення долин Малої та Великої Угольок. На користь цього говорить і те, що входи до цих печер знаходяться на різному рівні по відношенню до дна долини, а округлість їх зводів свідчить про проходження тут у минулому напорно-сифонної циркуляції підземних вод.
Виходячи з цього, можна зробити припущення, що печери, які знаходяться у верхній частині вододільного хребта, більш стародавні, ніж ті, що розташовані нижче.
Цікавою щодо вивчення сучасного підземного стоку, гідрології району, а також інтенсивності його карстування є шахта «Дружба». Вузькі та високі тріщини з різко карадованими стінами, інтенсивна конденсація вологи, відсутність кісткових решток у промивній частині, а також свіжі сліди обвалів стелі свідчать про те, що утворення нижніх горизонтів печери триває і зараз. На глибині 30 метрів протікає струмок. Він деякий час тече по дну невеликої, похиленої галереї, а потім на глибині 50 метрів просочується крізь щілину в стіні і через 300 метрів з'являється на поверхні у вигляді карстового джерела, постачаючого водою Углянську школу-інтернат. Про це не знали, тому траплялися випадки, що в шахту скидали падло, яке, розкладаючись, забруднювало підземний струмок. Таке грубе порушення охорони підземних вод недопустиме.
Печери Тячівського району цікаві не тільки в геологічному та гідрологічному відношенні. Заслуговує уваги і їх мінералогічна будова. Просочуючись під землею по тріщинах, дощові і талі води, насичені вуглекислотою, розчиняють вапняк і утворюють у грунті пустоти, які ми називаємо печерами. Але вода не тільки руйнує, а й творить. На своєму шляху в глиб масиву вода розчиняє карбонат кальцію, який знаходиться у вапняку. Краплина насиченого розчину доходить до стелі печери, там кристалізується у тригональній системі, утворюючи кальцит. Так поступово кристалик за кристаликом росте сталактит, який своєю формою нагадує льодяні бурульки. Подібно до сталактиту, на дні печери відкладається сталагміт. Сталактит і сталагміт, з'єднуючись, утворюють колони різних химерних форм. Гарні й унікальні кальцитові утворення в шахті «Дружба». Вони набирають тут найрізноманітніших фантастичних форм. Ці чудові витвори природи називаються геліктитами. Як утворюються ці хитромудрі переплетення з кальциту, до цього часу невідомо. Їх походження можна пояснити, лише вивчивши своєрідний клімат печер, закони сил кристалізації, які там проходять.

Печера "Молочний камінь"

У печері «Перлинна» знайдено пізоліт, або, як його називають, печерну перлину. Ці округлої форми камінці ростуть подібно до перлин. Утворюються вони переважно у природних заглибинах на дні печер, в яких піщинки, інколи дрібні кісточки вкриваються концентричними кальцитовими шарами. Пізоліти досягають у діаметрі декількох сантиметрів. Вони дуже рідкісні і мають велику наукову цінність.
В усіх печерах зустрічаються кажани. Ці маленькі тваринки заслуговують на увагу й охорону. Кажани приносять велику користь сільскому господарству, знищуючи шкідливих комах. За ніч одна особина з'їдає комах більше, ніж важить сама. Накопичений у печерах послід кажанів є цінним добривом. У багатьох країнах світу під землею побудовані цілі заводи по нагромадженню цих добрив. Цікаві кажани ще й тим, що їм властива звуколокація. Вона дозволяє кажанам упевнено літати в пітьмі по вузьких покручених підземних галереях.
Сітка підземних пустот має зв'язок із зовнішнім середовищем через свої численні тріщини, і тому всі зміни атмосферного тиску відчуваються в найвіддаленіших куточках печери. Слід відмітити, що печери володіють нерозгаданими до цього часу цілющими властивостями, незважаючи на низьку в них температуру і навіть стопроцентну вологість повітря. В деяких сталактитових печерах, наприклад, у Польщі, влаштовано санаторії для хворих на астму.
Печери - це справжні музеї природознавства. Цікавим в археологічному та палеонтологічному відношеннях є підземний лабіринт скелі «Вів». Він являє собою багатоповерховий комплекс печер зі складним переплетінням ходів, майже доверху заповнених дрібними камінцями і кістками тварин. Кістки викопних тварин зустрічаються в печері скрізь. Із глибиною кількість їх збільшувалась. Часто траплялись кістки, вкриті товстим шаром кальцитового натеку. Знайдено понад 30 зубів хижаків і багато великих, довжиною до 10 сантиметрів, ведмежих іклів та викопних пташиних кісток.
Печери скелі «Вів» знаходяться у двох кілометрах від школи-інтернату вверх по течії Малої Угольки. Входи в печери розташовані на різних рівнях на північ, схід і південь. Це найбільш західні з обстежених у північній підзоні вапнякових бескидів печер. Тут знайдено чотири печери й один грот. Найбільша з них печера «Білих стін». Довжина її ходів становить 101 метр. Печера має дев'ять входів, розташованих на різному рівні (через 17,5 м). Більшість ходів настільки вузькі й забиті гумусом, що зв'язок між окремими частинами печери встановлено лише шляхом точної топографічної зйомки. Висота ходів невелика — від 0,4 до 2 метрів, ширина досягає 3-4 метрів. Печера має два великих гроти: «Білокам'яний» і «Загадка». Площа основи першої — 44 кв. метри, другої — 19. Ходи, з'єднані між собою численними виходами на поверхню, мають незначний уклін (5-10°), і лише галерея «Прекрасна», довжина якої 22 метри, має нахил 30 градусів. Печера суха, і лише де-не-де на стінах і стелі трапляються краплини конденсаційної вологи. Стеля і стіни округлої форми, гладко обточені водою. У стінах вимиті труби і численні гроти. Виняток становить грот «Загадка», стіни якого сильно карадовані. За своєю морфологією він відрізняється від інших частин печери. Тріщини й заглибини в його стінах заповнені сильно перем'ятими шарами червоно-бурої глини з кальцитовими прошарками. Місцями зустрічаються натеки у формі кальцитових ванночок, ребристих каскадів і сталактитів невеликих розмірів. Натеки бувають білі, жовті, темно-коричневі, інколи майже чорні. При освітлені вони слабо флюоресцирують. У деяких частинах печери, особливо в районі грота «Білокам'яного», долівка вкрита білою вапняковою мукою. В десяти метрах від входу в галерею «Прекрасну», на 5 метрів нижче, знаходиться вхід у печеру «Перлинну». Колись вони були з'єднані між собою, але з часом ходи запливли, забилися глиною і гумусом. Порівняно невелика, всього 23 метри, печера дуже унікальна. Саме в ній знайдено велику кількість викопних кісток і рідкісні утворення печерної перлини. Вхід у печерунеправильної форми, величнішою 1,5 х 0,6 метра. Права стіна печери вкрита на всю довжину великим каскадним натеком, який місцями доходить до стелі. На восьмому метрі печера розширюється, утворює невеликий зал, де можна стояти на повний зріст. Зліва у стінах помітні забиті бурою глиною гроти, справа, якщо піднятися по слизькому кальцитовому напливу, є невеличкий гротик із чудовими ванночками і печерними перлинками в них. Кінцева частина печери вкрита натеком і перепороджена кальцитовою колоною на дві камери. Основа печери підвищується від початку до кінця під кугом 10 градусів, місцями вона вкрита натеком кальцитової кірки товщиною до двох сантиметрів. У кінці печери знайдено ікла печерного ведмедя.
На віддалі 25 і 70 метрів на північ від «Перлинної» є дві невеличкі печерки. Вони настільки малі, що заслуговують на увагу лише спеціалістів-карстоводів.
Підземні лабіринти скелі «Вів» являють собою великий інтерес у палеонтологічному і мінералогічному відношеннях, вони зручні для відвідування туристами, і тому їх слід оголосити заповідними.
На правому березі Малої Угольки напроти скелі «Вів», але више неї метрів на вісімдесят, височать красиві скелясті бескиди «Копиця» і «Чурь». На скелі «Чурь» знаходиться невеличка однойменна печерка. Трикутні отвори її розташовані на стелі, тому спускатися в печеру можна лише по канату. Печера являє собою зал 4,5 х 10 метрів і висотою 2,5 метра. Долівка її підвищується до дальної частини, а стеля різко знижується. Печера захаращена камінням і грудкуватою глиною, в якій при розкопках знайдено кістки дрібних гризунів та кажанів. У печері є слабі натеки у вигляді сталактитів і ванночок.

Печера "Молочний камінь"

Якщо пройти від входу печери «Чурь» уздовж підніжжя скелі на захід, до 200 метрів, то в самому кінці побачимо продовгуватий отвір, який наскрізь прозірує скелю. Це так званий карстовий міст. Перший опис цього чудового витвору природи відноситься до 1558 року. Закарпаття відвідали проїздом із Царграда посли Івана Грозного. В донесенні царю вони писали: «... да близке тогож монастьіря єсть камень велик, как дуга, и єсть на перестрел и подход под него как подгородовьіе врата; концом лежит на месте, а другим концом на другом месте. А на верху того камени лес растет - кедр, бучь, ворграс и иное дерево ...».

У лісовому урочищі "Чур" знаходиться "Карстовий міст" - природна вапнякова арка.

Карстовий міст має прямий зв'язок із утворенням долини Малої Угольки і є, очевидно, стародавнім руслом підземних вод. Обточені водою стіни й стеля, вертикальні труби в куполі носять сліди бурхливої діяльності води. Висота проходу сягає до 3 метрів, довжина — 15, а ширина — більше 20. Масив вапняка порізаний із півночі на південь. У західній частині є отвір, завалений великими глибами каміння.
Від скелі «Чурь» на північний схід тягнеться ледве помітна лісова стежка. Вона веде через головний вододільний хребет біля підніжжя двох скель із невеличкими печерами «Ялинковою» та «Сріблястою краплиною» і виходить на велику, порослу травою галявину. Вище поляни, напроти вершин Угольська Плеша, у скелі, витягнутій із південного сходу на північний захід, є дві печери. Печера «Прозорих стін» являє собою дві перпендикулярні камери довжиною 5 і 10 метрів. Стіни її повністю вкриті молочно-білим прозорим кальцитом із зеленуватим натеком у формі кам'яних квітів. У першій прохідній камері знайдено добре збережений череп ведмедя. Далі, у ста метрах на схід, знаходиться друга невідома раніше печера «Ведмеже ікло». Вона заснована по величезній косій тріщині, яка пересікає блок під кутом 60 градусів. Великий гротоподібний вхід 7 х 10 метрів завалений брилами вапняків, що осунулися із правого боку стіни. Як увійти в печеру, майже біля самої стелі чорніє отвір другого поверху, закладеного по тій же косій тріщині. Через десять метрів печера настільки зменшується, що стає майже непрохідною. Через кілька метрів знову можна стати на повний зріст. Із правого боку із тріщини стіни вниз спускається могутній каскадний натек. Пряме продовження ходу завалене пресованою глиною з уламками вапняку. Біля самого виходу вужчої частини печери знайдено ікло ведмедя довжиною 8 сантиметрів, вкрите тонкою кірочкою кальциту.
Печера «Ведмеже ікло», безсумнівно, заслуговує на увагу туристів, і її слід охороняти.
Як-би продовженням описаних печер є печера «Гребінь», відкрита в 1958 році учнями присілка Велика Уголька. Знаходиться вона на правому березі Великої Угольки біля підніжжя однойменного хребта. Закладена по похилій тріщині в 230 градусів. Печера являє собою своєрідну порожнину (див. план). Вона має три поверхи дещо зсунутих по відношенню один до другого. Вхід до неї знаходиться на рівні другого поверху і починається невеликою галереєю у формі замкової щілини. Через три метри стеля різко піднімається на висоту до 10 метрів. Під ногами чорніє отвір злегка похилого колодязя завглибшки до 13 метрів. У протилежній стіні на віддалі 12 метрів від колодязя видніється невеликий отвір. Це продовження печери, її третій поверх. Він невеликий і круто відходить вгору. При обстеженні третього поверху був виявлений 15-метровий колодязь, який виходить у нахилену стіну першого колодязя і таким чином з'єднує другий і третій поверхи. Перший поверх являє собою широку і високу галерею, що проходить під нахиленим колодязем другого поверху. Спуститися до неї можна легко по канату, закріпленому за дерево біля виходу з печери.
Печера дуже красива. Зі стін спускаються каскадні натеки з кам'яними водоспадами, зі стелі звисають ажурні кальцитові завіси, а з самого початку, зразу ж за вузьким входом, величним порталом відкривається вид на колодязь, стелю прикрашають грушоподібні і кулеподібні ребристі натеки.
Витонченістю ліній та досконалістю форм відрізняються натеки третього поверху, що складаються із трубочок, напівпрозорих сталактитів, сталагмітів химерних форм і витончених ванночок. Стіни та напливи вогкі і слизькі. Вражає велика кількість кажанів.
Печера «Гребінь» дуже велика — 457,6 кубометра. Довжина її — 71 метр, віддаль по вертикалі між першим і третім поверхами — 29 метрів. У ній можна ходити на повний зріст. Її, без сумніву, слід не тількі негайно взяти під охорону, а й обладнати для масового відвідування туристами. Ця природна скарбниця не повинна бути загублена випадковими відвідувачами, як сотні інших доступних печер України. Необхідно зберегти і велику колонію кажанів, які живуть у печерах.

Печера "Молочний камінь"

На лівому березі Великої Угольки височать над лісом три величезні бескиди. Найбільший із них носит назву «Молочний камінь». Складений із білувато-голубого мармуровидного вапняку, він повністю виправдує свою назву. Із присілка Велика Уголька біля його підніжжя проходить широка дорога, яка підводить нас до однойменної скелі. Скеля «Молочний камінь» (див. план) своєю формою нагадує величезний бумеранг. Вся вона поросла лісом і розсічена великою кількістю тектонічних тріщин. На південному її схилі здалека видніється продовгастий отвір — це вхід у печеру, якій місцеві жителі дали назву «Молочний камінь». На жаль, не бережуть цього пам'ятника природи відвідувачі. Куди не глянеш — стіни її понівечені надписами горе-туристів.
Подряпані колони, розбиті сталактити, залишені шматки паперу, обкурена стеля — все це калічить природу.
Завдяки просторому входу ( 10 х 2,5 м) печера зсередини освітлена розсіяним денним світлом. Через 5 метрів від входу вона роздвоюється. Лівий хід довжиною 23 метри спочатку йде по азімуту 300 градусів, потім круто повертає і продовжується по азімуту 230 градусів. Печера відповідає вертикальній тектонічній тріщині, яка розсікає весь масив вапняку. Правий хід шириною до п'яти метрів виходить у зал неправильної форми розміром 10 х 15 метрів. Одна зі стін залу являє собою площину тріщини в 230 градусів. Стеля в цьому місці різко підвишується і досягає висоти 15 метрів. На висоті 10 метрів печера продовжується вглиб масиву по комбінації двох перпендикулярних тріщин.
Пройшовши невеличким ходом у 15 метрів, потрапимо в зал 5x10 метрів із красивими натечними ребрами і великим двометровим сталагмітом. У віддалених кінцах залу є ніші з натеками у вигляді сталактитів і сталагмітів. Але на цьому печера не кінчається. Із нижнього залу праворуч є хід у третій красивий зал, весь укритий каскадним натеком. Вся печера являє собою грандіозне видовище. Просторі галереї і зали справляють на відвідувачів незабутнє враження.
Загальна довжина печери — 92 метри, об'єм 630 кубометрів. Поряд із печерою діє кар'єр по виробництву мармуроподібного вапняку, що загрожує їй повним знищенням. Необхідно терміново заборонити видобуток каменю в районі печери і оголосити її заповідником.
Безсумнівно, найчудовішим витвором підземних вод є вертикальна карстова шахта у присілку Мала Уголька. Вона знаходиться в північній підзоні вапнякових бескидів, по азімуту 85 градусів, у ста метрах по вертикалі над рівнем води в річці Мала Уголька. Ця карстова шахта, якій ми дали назву «Дружба», єдина на Закарпатті (див. план).
Карстова шахта «Дружба» розташована на дні неглибокої триметрової карстової воронки елипсовидної форми (10 х 5 метрів) зі стрімкими обривистими стінами. Отвір шахти витягнутий по азімуту 240 градусів, по якому утворився ствол вхідного колодязя. Коротка вісь шахти закладена по азімуту 340 градусів. Розміри вхідного отвору 3 х 1,7 метра. Шахта провального типу. Утворення ствола почалося, очевидно, знизу. Процес корозії, тобто хімічний розчин вапняку, який просочувався зверху по тріщинах у породі, сприяв утворенню на певній глибині купола, що поступово збільшувався доверху. Піднімаючись усе вище і вище, купол підійшов дуже близько до поверхні землі. Сильні дощі підмили тонку перемичку, яка обвалилася й утворила шахту. Це підтверджується колосальним навалом брил на дні провалля.
Стіни шахти сирі, верхня частина вкрита мохом. У ній є великі й маленькі ніші, багато тріщин, вертикальних і горизонтальних. Північна стіна порізана неглибокими, але яскраво вираженими каналами.
Глибина вертикальної частини шахти до верхівки конусоподібного насипу — 21 метр. Конус складається із дрібних камінців (а), змішаних із землею і гумусом, що потрапили в шахту після обвалу.
У чотирьох метрах від конуса стіни шахти розходяться майже під прямим кутом, утворюючи стелю високого залу, витягнутого по довгій осі печери. Розміри його біля основи 29 х 17,5 метра, у висоту — від 5 до 8 метрів. Стіни ховаються в таємничій темряві підземелля. Промінь ліхтаря вириває з вічної темряви частини стіни з тонкими трубами сталактитів, нерівну, завалену брилами долівку печери.
Північна частина залу всіяна сталактитами різноманітної довжини і товщини (б). Багато з них обвиті тонісінькими прикрасами переплетених між собою кам'яних трубочок — геліктитів. Знижуючись виступом зі стелі, ця частина залу схожа на вітрину ювелірного магазину, всипану сяючими у променях світла кам'яними квітами. Одна з них нагадує айстру, інша — троянду, що розпускається. Вся ця кам'яна краса промениться міріадами блисків найдрібніших кальцитових кристалів та сріблястих краплинок води, яки звисають із кінчиків сталактитів. Зволожені водою напливи здаються живими і від цього ще більш чарівними.
Зразу ж за казковим лісом сталактитів і геліктитів у стіні залу видніється невеличкий отвір північного ходу, який трохи підвищується над долівкою печери. Хід, поступово звужуючись, виступами іде вгору. Місцями він дуже вузький, і просуватись по цьому досить важко. Одяг весь час чіпляється за гострі виступи карадованого вапняку. Зробивши кілька стрімких поворотів, хід через 20 метрів кінчається вузькою непрохідною щілиною, з якої витікає невеличкий струмочок (1). Утворюючи неглибокі ванночки та каскадики, струмочок біжить долівкою ходу, а потрапивши в зал, зникає в навалі брил.
Па південь долівка залу різко знижується і переходить у слизький осип, який підводить до отвору в нижні горизонти шахти. Хід схожий на невеличкий колодязь (в). Тут знову з'являється струмочок. У колодязь можна спуститися, лише повзучи. В п'яти метрах від початку спуску по горизонталі є невеличкий зал, потім осип і знову вертикальний спуск на звалену зі стелі брилу. Склепіння ходу складається з уламків вапняку, що обвалились при утворенні шахти. Проміжки між камінням забиті глиною та іншими наносними породами, які міцно зцементувались товстим шаром кальцитового натеку (г). Далі хід роздвоюється. Один іде в тому ж напрямку донизу по стрімкому осипу, другий — у зворотному напрямку. Через три метри він повертає на захід і спускається уступами на глибину 46 метрів. Сюди тече і струмочок. Хід дуже мокрий. У чітко вираженому руслі струмочка багато добре відшліфованої гальки вапняку. Ніші у стінах забиті сильно спресованою бурою глиною. Трапляється багато свіжих кісток тварин, які наносяться під час повені. Вузька тріщина в кінці спуску виводить в галерею, що йде перпендикулярно. Праворуч вона продовжується на 12 метрів і закінчується тупиком. Тут же у вузькій щілині зникає струмочок, який через 300 метрів виходить на поверхню у вигляді карстового джерела. Хід у кількох місцях перекритий осілими блоками вапняку. Вузькі щілини, в які важко протиснутися, приводять у низьку камеру, вкриту глиною. З цієї камери ліва щілина виводить до спуску з каменем, права, стрімко піднімаючись вгору, дає початок новому, відкритому під час топографічної зйомки, великому горизонтальному ходу (на плані показаний пунктиром), який був забитий камінням та глиною. Вітер, що дме з невеликої щілини, і струмочок, що ллється зверху, підказали, що за завалом повинна бути велика порожина. І дійсно, розібравши завал, нам вдалося пробратися в зал 4x3 метри, стіни якого вкриті коричневим натеком. З-під купола невеличким водоспадом прямує у прокопаний нами отвір другий струмочок (2). Протікаючи під брилами, він зливається в тупиковій галереї із першим струмочком (3).
Напроти прокопаного нами ходу видно вкриту дуже гарними грибовидними натеками стіну висотою близько 5 метрів. В ній є отвір, який виводить до зхідного залу. Дно ходу покрите мокрим гумусом, і піднятися по ньому без вірьовки досить важко. Перед підйомом праворуч у двох метрах від долівки є камера із ванночками. Звідси вгору веде хід із гострими карадованими гребенями. Біля лівої стіни ходу лежить велика глиба вапняку. Піднявшись на неї по щілині між камінням, можна потрапити у верхні поверхи печери, які йдуть у зворотному напрямку. Просуватися по них потрібно дуже обережно, тому що глиби слабо зцементовані між собою і від найменшого дотику можуть обвалитися. Через 20 метрів на висоті до півтора метра починається майже круглий хід діаметром 0,4 метра, заздовжки 7 метрів. Він виводить у розширення із колодязем на дні. Спустившись по ньому на глибину три з половиною метри, знову натрапляємо на русло струмка, який тече з південного сходу на північний захід. По його руслу, дуже вузькому, можна протиснутись на п'ять метрів. Топографічною зйомкою встановлено, що через чотири метри струмок виходить через описаний купол водоспадом.
Від спуску в колодязь хід продовжується ще на десять метрів у напрямку на південний схід. Крізь решітку зі сталактитів та невеличких колон можна побачити маленький зал, весь у натеках. Але пробратись туди неможливо. При накладенні розрізу печери на профіль поверхні виявилось, що цей невеличкий зал знаходиться біля самої поверхні.
Загальна довжина всіх досліджених та нанесених на план горизонтальних ходів шахти «Дружба» складає 220 метрів, а глибина — 46 метрів. Велика кількість натеків рідкісних форм, красиві зали і складний лабіринт ходів ставлять шахту «Дружба» на перше місце серед всіх печер Закарпаття. Вона повинна стати туристським об'єктом. Цей цінний пам'ятник неживої природи вимагає охорони. Щоб запобігти захаращуванню вертикального ствола шахти і уникнути нещасних випадків при спуску в неї без провідника і спеціального спорядження, прохід у шахту доцільно вкрити дерев'яною решіткою, а щоб спростити спуск до неї — встановити гвинтову дерев'яну драбину.
Шахта «Дружба» остання з досліджених нами печер у північній підзоні вапнякових стрімчаків.
За повідомленням С.С. Балакіна і П.П. Сови, кілька карстових печер є ще в районі вершин Малої Термокси, Чертежа і Попової гори, тобто в південній підзоні вапнякових стрімчаків.
Печери Тячівського району різноманітні за своєю внутрішньою морфологічною будовою, за кількістю і красою натечних форм, обсягом та кількістю поверхів.
Висока концентрація печер на порівняно невеликій площі говорить про інтенсивність розвитку підземного карсту в цьому районі.
Всі обстежені печери вимагають охорони від забруднення та руйнування, і в першу чергу з боку громадськості. Необхідно карати тих, хто руйнує їх казкову красу, яка створювалась тисячоліттями.
Ми повинні зберегти цю красу для наших нащадків. З цією метою в найбільш цікавих і гарних печерах потрібно створити підземні музеї і заповідники, подібні до тих, які створені в гіпсовій печері «Кришталева» на Тернопільщині та в «Кунгуруській» лоьдяній печері на Уралі…