Лумшори - курорт з часів Австро-Угорщини
Лумшори (укр. Лумшорі; уг. Ronafured) — гірське село Перечинського району Закарпатської області України. Розташовано на Полониніе Руна (Рівна) на висоті 1479 м. над рівнем моря, на відстані 52 км. від обласного центру — м. Ужгорода і 30 км. від райцентру — Перечина. Затиснуті засніженими гірськими схилами і стрімкими водоспадами, Лумшори немов охороняють себе від навколишнього світу. Попереду — лише гори і небо. В селі протікає річка Турічка.
Добратися туди можна за годину на маршрутному таксі «Ужгород — Лумшори». Воно щоденно по декілька разів вирушає з вул. Фединця, що знаходиться в центрі міста.
У Лумшорах живе приблизно 100 людей, переважно літніх. Село славиться в Закарпатті турбазами, готелями і зеленими садибами.
Природна краса Лумшор
Поблизу села є однойменне урочище, а в ньому водоспад із такою ж назвою. Вода із завзятістю, якій можна позаздрити, мчить сюди з полонины Руна (Рівна, 1479 м.), а в ущелині Лумшор ділиться на два потоки, які і падають на гладкі сірі камені з висоти в 12 м.
Біля Лумшор розташовані водоспади Соловей та Червоний партизан.
Полонина Руна (Рівна) — найбільша полонина Українських Карпат — комплекс високогірних альпійських лугів, висота яких досягає 1479 м. над рівнем моря, а площа 1100 га.
Але особлива цінність Лумшор — це мінеральні води. На території ЛОК «Полонина» є свердловина № 91. Мінеральна вода подається з глибини 157 м. Належить до слабосульфідних, слабовуглекислих маломінералізованих гідрокарбонатних холодних вод Сернозольського типу. Слід також нагадати про наявність у лумшорських джерелах мінеральних вод радону, склад якого трохи вищий від гідрогеохімічного фону для Закарпаття.
Історія
Село має давню історію.
У Лумшорах із 1600 р. працює
самий древній курорт Закарпаття на базі сірководневого мінерального джерела. Тут були встановлені дерев'яні
ванни. Холодну мінералку люди наливали в дерев'яні корита і кидали в них
розжарені на вогні камені. Після цього стрибали у воду.
Коли в сусідніх Тур’їх-Реметах побудували завод, на ньому відлили два 250-літрові чавунні чани. У них нагрівали мінералку і виливали в корита.
Після Першої світової війни обидва чани загубилися. У 1970-му Володимир Ап’ярі відкопав один із них у лісі біля струмка, другий знаходиться у Віденському музеї. До цього дня в селі зберігається старовинний чан, в якому підігрівають цілющу воду.
Зараз село формується як санаторно-туристична зона, відомо декілька мінеральних джерел і свердловин. Туристів приваблюють водоспади, рукотворне озеро під полониною, плавальний басейн ЛОК «Полоніна», витяг для гірськолижників (канатно-бугельна дорога завдовшки 300 м.), діють бази відпочинку «Лумшори», «Мисливська садиба».
Старосвітське джакузі
Після невеличкого дощу пахне свіжою глицею. Дорога прямує в гори... Певно, слід пояснити сутність водолікування в Лумшорах, яке тут практикують іще з XVII сторіччя. Ви заходите до дерев’яної колиби, тільки без даху. Посередині, замість шинквасу, стоїть чавунна посудина, наповнена мінералкою. Її підігрівають дровами на відкритому вогні. В чані лежать кілька камінців. Ви залазите всередину (в цьому саморобному джакузі вміщуються інколи ще 4–5 людей), а меткий гуцул, котрий підкладає хмиз під чан, варить вас на повільному полум’ї. Як відчуєте, що кров починає кипіти (хоча насправді воду гріють не більше ніж до +45°C), вискакуйте! За кілька кроків — прохолодний гірський потік. І влітку, і взимку процедура відбувається просто неба.
Усі таким чином
оздоровлені згадують казку про Горбоконика, де схоже варили (щоправда, в
молоці) головного персонажа, й він виліз із казана красенем і розумником. І
майже всі після цієї процедури кажуть, що «пройшли тренування перед пеклом».
Рухаюся вглиб села. Шляховики кладуть асфальт — точніше, латають покриття. При цьому сказати напевно чи дорога асфальтова, чи ґрунтова, важко. Раніше вона прошивала село наскрізь повз турбазу «Полонина» й прямувала вище, вгору. Піднімалась уздовж річки Туричка з її численними водоспадами до невеличкого гірського озерця й перетворювалася на туристичну стежку десь на полонині Руна.
А нині? Ось раптом на дорозі виростає шлагбаум. Невже я десь поворот пропустив? За огорожею — будка охорони. Питаю в дядька: «Мішу знаєте? Як до нього проїхати?» Гуцул відкриває проїзд: «Як не знаю… Їдь прямо, на розвилці — праворуч».
Виявляється, шлагбаум вирішило поставити на дорозі загального користування керівництво туристичної бази як такий собі психологічний захист: «Щоб чужі не вешталися». Хто не знає секрету — хай розвертається або ж платить за стоянку й далі йде пішки…
Міша — так по-тутешньому називають Михайла Ворожильника. А ще тут є Володя, або Володимир Ап’ярі. Обидва — власники лумшорських чанів. Конкуренти й закляті сусіди.
Мокра сага
«Колись, за радянських часів, обидва бізнесмени працювали на базі «Полонина», — розповідає мені місцеву сагу мешканка Лумшор пані Марія. Непогано їм велося на потужному туристичному підприємстві з розвиненою інфраструктурою. Обидва були інструкторами з туризму, екскурсоводами. Народ із усього СРСР мріяв пройтися туристичними стежками Перечиншини. Міша водив горами відпочивальників, а згодом став барменом. У часи горбачовського «сухого закону» це було особливо вигідно, хоча й доволі небезпечно. Володя, крім туризму, захоплювався фотографією, розносив туристам недешеві тоді кольорові знімки на згадку про перебування в Карпатах — як додатковий сервіс. Так і осіли обидва в Лумшорах, хоча й не місцеві.
Міша в 1990-ті роки набрався досвіду підприємця, а вже в новому тисячолітті розбудував «Колибу» — так зараз зветься чималий ресторанний комплекс, зведений на місці радянської турбазівської колиби. Володя мешкає через потік, за мостом — у будиночку, де раніше розташовувалися фотолабораторія й бібліотека. «Отак вони й прихватизували, що зуміли, — каже пані Марія. — Але досі не можуть остаточно ні землю поділити, ні мінералку».
Як нагадування про чималі запаси лікувальної води біля річки стирчить нова бурова вежа.
Мінералка з підігрівом
«Та то для Міші буримо, — каже Толян, мешканець Мукачева. — Ми тутки три місяці вахтовим методом, уже пробурили 150 метрів».
Отже, свердловина з’явилася недарма — Міша виглядає підприємливим бізнесменом. Крім того, що тримає ресторан із вишколеним персоналом, він ще чекає на доставку вже третього чана для водних процедур, відлитого саме під його замовлення. Цього разу — місткістю на десять людей.
Михайло Ворожильник
першим здогадався облаштувати на річці контрастні міні-купальні для кожного
казана, щоб із гарячого стрибати в холодне. Він же прагне стати першим у
Лумшорах приватним власником свердловини з мінеральною водою. А біля неї ще
збирається спорудити й міні-готель.
Розширюватися є куди. Три чани на його обійсті — це, виявляється, не так уже й багато: попит на купання останні кілька років просто шалений. «Тепер ми приймаємо замовлення тільки за повною попередньою оплатою», — задоволено каже бізнесмен. Полікуватися в сірководневій мінеральній купелі приїжджають і зі сходу України, й із сусідніх Словаччини та Угорщини. Купання в гарячій, переважно артезіанській або й річковій воді, стає модним і далі по Закарпаттю: подібні чани вже встановлені й діють у сусідньому селі Кострино, на Свалявщині, та й в обласному Ужгороді є. Дехто практикує й фітованни – коли у воду додають відвар лікувальних трав.
Курортники-старожили
«А ми чан не збираємося ставити, — з московським акцентом промовляє пані Ольга, власниця однієї з лумшорських «зелено-туристичних» садиб. — Мінералку тягнути до нас далеко».
Ольга Фейка колись приїхала в Карпати з Москви відпочити. Тут, на базі, познайомилася з майбутнім чоловіком і лишилася. Мешканців у неї зараз небагато — відбила криза. Однак, роботи по садибі, де з чоловіком живе і працює, чимало: «А ще дров на зиму треба знаєте скільки? Шість вантажівок по 600 гривень машина, от і порахуйте. Газ, упевнена, сюди ніколи не підведуть». А туристи приїжджають і взимку, й умови за свої гроші хочуть отримати пристойні.
Подружжя також має квартиру в Ужгороді. Але їм подобається в Лумшорах. Це лише за 45 кілометрів від обласного центру. Та й не тільки їм: землі в селі вільної вже не знайдеш. Ось тут, показує пані Ольга, якийсь митник будується, там далі — податківець: «А он наші сусіди — лумшорські дачники-першопрохідці». Колись у 1980-х непоказну хатинку ті люди придбали за 500 радянських рублів.
Врятований антикваріат
Чанів у Лумшорах я нарахував із півдюжини. З’явилося на старовинному курорті й кілька «зелених» садиб, досі працюють дві радянські туристичні бази, де готові прийняти поціновувачів гарячих купань.
Розмовляю з іншим бізнесменом — Володимиром Ап’ярі. Він обурюється діями конкурента Міші, який почав самовільно бурити свердловину і, мовляв, цим порушив природні водяні пласти. Поруч місцеві теслі лагодять паркан.
«Йой, та й файний нись бов динь! Рано іще семої не було, ай ми з Іванком пуйшли на вокзал, — чути розповідь одного з будівельників. — Потюм удвіз мене Іванко у варош, зустрілись ме нашого цімбора Хруста і мало посиділи у кафе. Так там файно боло!»
Повз мене раз по раз пробігає хлопчина, носить якісь цурки. «Ти чий будеш?» Малий киває головою в бік гуцула, який щойно виголосив монолог про кафе. «Ненько твій?» — «А то!»
Одинадцятирічний Дімка — балакучий і роботящий хлопчина. Щодня з батьком їздить із сусіднього села в Лумшори працювати. Йому подобається в такий спосіб проводити канікули. Піднімається о сьомій та й їде маршруткою сюди — подає дрова, аби підтримувати вогонь під чаном. Балачка в нього значно зрозуміліша, ніж у батька.
«А в чані купався?» — «Що? Джекі Чан?» — хлоп’яга стає в позу каратиста, але, побачивши свого працедавця Володю, хутко хапається за хмиз.
«Після армії в мене боліла шия, мучили поліартрит, виразка, — розповідає Тижню пан Ап’ярі. — Тут через день приймав сірководневі ванни й практично вилікувався. Пив водичку — й виразка затяглася. Тож, коли вода мені допомогла, у 1980-х влаштувався працювати на тутешню турбазу. Тепер я — мєсний абориген. Ходжу в гори з сином, друзями. Й обов’язково після кожного походу — в купіль».
Це не складно: в пана Володимира мінералка просто на подвір’ї б’є з-під землі. А біля джерела — традиційний лумшорський чан. Особливий, виготовлений у XVII сторіччі. Його історію вислуховую як детектив.
У період пізнього СРСР чавунну ємність, за різними версіями, чи то забули неподалік мінерального джерела, чи викинули як непотріб. Пан Володимир: «Валявся перекинутий під деревом оно там, а я встановив його, щоб можна було користуватися всім, хто любить «поваритися» за старовинною технологією. Ходила до чана одна бабця, не лінувалася збирати дрова в лісі, от вона собі купалася. А так із села мало хто приходив. Бо у ваннах на турбазі скупатись завжди було простіше — заплатив 40 копійок, повернув кран із гарячою мінеральною водою, та й кайфуй».
Настали нові часи — початок 1990‑х. «Турбаза розпалася, — веде далі бізнесмен. — Поки я лазив по Карпатах, був відсутній близько місяця, цей чан хтось потягнув — уже на металобрухт. Тоді, власне, все цупили — й кочегарку, й труби… Але вдалося врятувати — викупив оцей антикваріат у якоїсь фірми, де він лежав і очікував відправки на металургійне підприємство. Тоді я його на старе місце встановив і міцно зацементував, щоб крадії й трактором не витягли. До речі, мені вже кілька людей казали, що такий самий чан бачили у Віденському музеї».
Ось так відновилася в Лумшорах епопея старовинного купання в гарячій мінеральній воді.
