Церкви Міжгірщини. Продовження

Дерев’яна церква Св. Марії Богородиці (XVIII ст.), c. Пилипець

Архітектурний пам'ятник дерев'яної архітектури – Греко-католицька церква Св. Марії Богородиці знаходиться в с. Пилипець на березі р. Ріпінка (один із рукавів р. Ріка), на відстані 25 км від районного центру – Міжгір'я.

У письмових джерелах Пилипець вперше згадується в 1463 р. як Верпелепець. Першими його поселенцями були втікачі з низовинних сіл, які ховалися в горах від переслідувань угорських і місцевих феодалів.

Назва села, згідно народному оповіданню, походить від імені першого поселенця – вівчаря Пилипа.

Основним заняттям мешканців було скотарство, побічним – землеробство. Вирубуючи ліси і чагарники, вони спалювали їх і на цих місцях садили овочі, сіяли овес. Так обробляли й удобрювали грунт упродовж багатьох століть.

У XV–XVIII вв. Пилипець був присілком села Ізок, розташованого південніше, уздовж річки Редінки. У документах XVIII ст. він згадується під назвою Ізки-Пилипець. Землі, на яких знаходився присілок, належали на початку XV ст. феодалам Урмезеям, а з 1467 р. – Довгаям. У середині XVII ст. Ізки разом із присілками вже були власністю Ліпчая. Перші відомості про феодальні повинності, залишені господарем, свідчать, що селяни Пилипця платили від цілого наділу по 6 флорінів і по шкірці куниці щороку, а також виконували панщину. Після поразки визвольної війни угорського народу 1703-1711 рр. село перейшло у власність великих феодалів Телекій, а селяни стали їх кріпаками.

Оточене прекрасними пейзажами село Пилипець - відоме місце зимового і літнього відпочинку. Через нього проходить туристичний маршрут до водопаду Шипіт – найбільшого і наймальовничішого в Українських Карпатах, розташованому в улоговині на р. Плошанка (пам'ятка природи).

Також через село проходять туристичні маршрути сходжень на хребет Боржави, вершини Великий Верх (1599 м.), Стій (1679 м.), Жид Магура (1517 м.).

На відстані 7 км. від Пилипця в с. Келечин поряд із автомобільним шосе Воловець-Міжгір’я знаходиться унікальне джерело природної газованої мінеральної води, яка рідко зустрічається у природі. Ця вода може використовуватися як для питного лікування, так і для ванн.

Поряд із селом знаходяться 6 бугелів підйомника: на в'їзді до села – підйомник турбази «Затишок» (450 м.), на р. Гимба у Верхньому Пилипці – 3 підйомники «Боржавські полонини» (1500 м.) і 2 підйомники «Магура» (900 м.).

Святиня споруджена приблизно в 1780 р. із ялинових брусів, складається із трьох частин із однаково широкими зрубами нефа і бабинця, накрита одним високим двоскатним дахом, а східний зруб перекритий нижчим двоскатним дахом, кутові з'єднання виконані у формі «ластівчиного хвоста». Будівля оточена піддашшям, яке спирається на фігурні випуски вінців «качур». До західної стіни бабинця підходить відкритий ганок на різьблених стовпчиках, над самим ганком трохи вище піддашшя зруб оточений різьбленою аркадою. Далі споруда продовжується у плані квадратної каркасної веші з багатоярусним завершенням у стилі барокко. Верх веші декорований циферблатом і оброблений вертикальними дошками. Дахи, стіни над піддашшям і саме піддашшя покриті гонтом. А завершення веші покрите лемешем і забарвлене в червоний колір, перекриття - пласке.

Вельми цікавий інтер'єр храму, вражаючий своєю компактністю і гармонією із прекрасним іконостасом. Стиль живописця свідчить про його близькість до майстра, який розписував храм в Ізках, але в той же час ближче народно-декоротивному напряму.

У південно-східному напрямку від храму розташована дерев'яна, в плані квадратна, двох'ярусна дзвіниця. Завершення – восьмигранне у формі шатра. Нижній ярус дзвіниці – рубаний, а верхній – каркасної конструкції і оброблений вертикальними дошками. В наші дні дзвіниця оновлена (верхня частина покрита бляшаними листами). У 1924 р. встановлено три дзвони. Архітектурний пам'ятник кілька разів відновлювався і реставрувався.

Дерев’яна церква Святого Духа (XVIII ст.), с. Колочава

Колочава (уг. Alsokalocsa) — найбільше село на Закарпатті, знаходиться у Міжгірському районі Закарпатської області. Село розкинулося у мальовничій долині між полонинами Стримби, Дарвайки, Барвінку, Ружі і Червоної. Через село протікає річка Колочавка, притока ріки Теребля. Розташоване на відстані 26 км. від районного центру — смт. Міжгір'я.

Ймовірно, перші люди на просторах Колочави з'явилися ще до нашої ери, про що свідчить колочавский нуклеус. Інший археологічний артефакт із Колочави — кам'яне лощило, доказ активного життя дакійських поселень римського періоду на території села.

Село заснували на початку XV ст. біженці з низовинних сіл, які ховалися в горах від утисків феодалів. Назва його походить від річки Колочавка.

Про мешканців Колочави чеський письменник Іван Ольбрахт писав: «Це - правнуки бунтарських невільників, які бігли від батога і шибениць підстарост і отаманів пана Іосифа Потоцького, правнуки повсталих проти грабежу румунських бояр, турецьких панів і мадярських магнатів».

У глибоких ущелинах втікачі на деякий час знаходили притулок і свободу. Будували собі хатини з маленькими вікнами, глиняною підлогою, солом'яним або дерев'яним дахом без комика, з вогнищем посередині. З часом хатини обростали житлом синів і родичів, хутори розросталися і перетворювалися на «куточки» — присілки, де жили однофамільці. За таким присілком зазвичай зберігалася первинна назва — від річки, від прізвища першого поселенця та ін. Центром Колочави став хутір Лаз (лази — урочища, лісові сінокоси, галявини, до яких потрібно було добиратися, — «пролізати» крізь лісову гущавину). Основним заняттям мешканців Колочави було скотарство. Цьому сприяла велика кількість трав на високих полонинах, де могла пастися худоба. У лісах водилося багато звіра і дичини, тому був розвинений мисливський промисел. Аби забезпечити себе хлібом і овочами, мешканці села викорчовували ліси, спалювали дерева, а ділянки землі, що звільнилися, обробляли, вирощували на них жито, капусту, овес, а пізніше і кукурудзу. З часом тут почали займатися також бондарством і столярством.

В епоху середньовіччя територія уподовж Тереблі переходила від одного феодала до іншого. З 1365 р. у долині річки 6 опадів належали волоським феодалам Балку і Драгу, потім — спадкоємцям останніх із роду Драгфієвця. У першій половині XV ст. ці землі дісталися землевласникам-феодалам Білкеям. У 1463 р. вони передали їх своїм родичам - дворянам Урмезеям. Із цією подією і пов'язана перша письмова згадка про Колочаву.

Після 1526 р. долина Тереблі увійшла до складу Семіградського князівства. Всі ліси, які знаходилися в ній, як власність ерара були віднесені до Хустської казенної домінії, а населення підпорядковане Хустському замку. Через деякий час Хустський замок став власністю угорських королів, потім ще не раз переходив із рук у руки.

У 1933 р. чеський письменник В. Ванчура організував у Колочаві зйомки кінофільму «Марійка-невірніця» за сценарієм І. Ольбрахта.

Влітку і восени в Колочаву приїжджає декілька сотень чеських туристів. Вони подорожують місцями, які описав Іван Ольбрахт у художніх творах, документальних репортажах. Кожен обов'язково відвідує могилу Миколи Шугая, а також могили убитих ним декількох чеських жандармів.

У село входять і колишні присілки: Брадолець, Гирсолець, Заверх, Затінь, Імшадь, Кальновець і Сухар. Є Колочава-горб, Колочава-Сухар, Колочава-Мерешор. У 1939 р. у першому був польський кордон, у другому - румунський, у третьому - чеський. У селі є єврейське кладовище. Також у селі поховані угорські і чеські солдати. Близько 200 колочавців служили в угорській армії.

Архітектурний пам'ятник дерев'яної архітектури – Греко-католицький храм Святого Духу знаходиться в Колочаві у тій частині села, яку місцеві мешканці називають Колочава – Горб, недалеко від головної дороги села, в місцині, де річка Колочава впадає в р. Тереблю.

Святиня побудована в 1795 р. майстром Ф. Гекка, про що свідчить напис на косяці вхідних дверей. Споруда, зведена з ялинових брусів, складається із двох зрубів і трьох частин. Стіни храму вищі піддашшя і покриті гонтом, дахи із завершенням у стилі бароко покриті дубовим лемешем. У східній стороні до стіни з п'яти зрубів (неф і бабинець) підходить прямокутний зруб, а із західного боку – двох'ярусна каркасна галерея, декорована різьбленою аркадою у верхньому ярусі. Високий двоскатний дах сполучений із нижчим. Над бабинцем підноситься у плані квадратна і глуха каркасна веша з багатоярусним завершенням у стилі бароко. А на гребені даху встановлені маленькі башточки-ліхтарі. Кругове піддашшя влаштоване на випусках вінців, а на західній стороні підтримується від ганку восьмома різьбленими стовпцями галереї. Перекриття у всіх трьох частин різне: неф – у формі короба, східний об'єм – шатровий зруб, бабинець – пласке. Біля стіни центрального зрубу встановлені хори.

Квадратна дзвіниця – двох'ярусна каркасна конструкція. Перший ярус оточений оперізуванням на стовпчиках, зашитий вертикальними дошками, а другий ярус – відкрита аркада під шатровою покрівлею.

Колись у храмі зберігалися старовинні ікони, але під час радянської епохи частина реліквій була передана Ужгородському Музею архітектури і побуту Закарпаття, а друга частина безслідно зникла. З 1953 р. у святині був розташований Музей атеїстів. У 1969-1970 рр. архітектурний пам'ятник реставрувався.

У даний час у будівлі святині розташований Краєзнавчий музей села, де зберігають пам'ять про розбійника-опришка Миколу Шугая і улюбленого письменника Івана Ольбрахта, творчість якого належить до класики чеської літератури.

Миколаївська церква, с. Верхній Студений

Побудована у 1804 році в селі Верхній Студений. Це тризрубна, триверха споруда. Зруби бабинця і вівтаря прямокутні, рівноширокі. Зруб нави квадратний, за параметрами виділяється в загальній структурі. Усі три завершення зрубів шатрові, чотиригранні, із заломами. По периметру всю споруду оперізує опасання, яке перед бабинцем переходить у галерею на стовпцях. Пам'ятка належить до бойківської школи традиційного храмового будівництва.